Причины прокрастинации

Почему люди откладывают на потом выполнение важных задач или работ? Об этом сейчас говорят все. В интернете бродят сотни постов о том как победить лень, что лень – это не плохо и т.д. Даже тренинги проводятся. Но мне кажется, в каждом отдельном случае – своя причина. Про одну из причин прокрастинации я и хочу поразмышлять. Это - страх! Человек боится что-то начинать или завершить из-за предполагаемых результатов.

Например, у человека плохая память и он знает, что сколько бы усилий не прилагал, готовясь к ЗНО, его результаты будут хуже среднестатистических, скажем в классе или среди будущих абитуриентов вуза, куда он хочет поступать. Страх осуждения со стороны родителей, одноклассников или учителей-репетиторов, страх характеристики "недостаточно умный" или "слабый" подсознательно толкает человека не готовиться, причём он это делает, как бы ненароком демонстрируя свою лень. Приятнее услышать: "Так он способный, но ленивый", - чем "бездарь" или " дурак".

Я это явление уже второй год наблюдаю среди учеников 8 классов. В прошлом году думала, что это случайное, частное наблюдение. А в этом году у меня уже два других восьмых класса и прокрастинация в таком же виде повторяется! Похожее происходит и в 6, и в 7 классе, но не так массово. 8 класс - пик манипулирования!

Хотя сейчас уже три ученика седьмого класса постоянно откладывают выполнение заданий до самого последнего момента и свою характеристику как "способного, умного, грамотного, но ленивого" воспринимают с радостью! В сданных работах о-о-очень много ошибок и погрешностей! Если бы человек сдавал вовремя - была бы на лицо картина низкой грамотности и неспособности излагать мысли. А так: «Дитё ж спешило, за один вечер 12 упражнений выполнило!» Или: «Все ж неделю писали сочинение, родителям читали, а наш за полчаса накалякал - лентяюка!"

Всё это оттягивание, проявление лени - способ скрыть страх показаться, выглядеть не очень умным и успешным.

Другой вариант - среди учителей наблюдается. Страх неудачи ведёт к оттягиванию, переносу на более поздние сроки того или иного мероприятия или события.

Я помню, как впервые писала научную статью для сборника. Серьёзный сборник, авторы - профессора и кандидаты наук. И тут я, просто учительница. Аттестуюсь и хочу получить высшую категорию. В методцентре сказали: нужно напечатать свою научно-практическую разработку - и дали ближайшее издание. Я так боялась этой публикации, вернее, боялась, что мою статью не возьму и я опозорюсь на всю школу, на весь район и не получу высшую категорию (а это и доплата к з/п), что откладывала написание до последнего дня. Я знала, о чем писать, я представляла, как это будет выглядеть, но все откладывала и откладывала. Два месяца! И даже в последнюю неделю, когда истекали сроки подачи материалов, я поехала на родительское собрание к сыну в колледж в Киевской области! Если бы я не успела или работу вернули - у меня было железное алиби - мне пришлось ехать в Стритовку, и не было возможности отредактировать. В результате, я писала эту статью в последнюю ночь, отослала в последнюю секунду и утром пришла на уроки совершенно больная, разбитая.

Что-то похожее замечала среди учителей при подготовке к открытому уроку. Я согласно, что любые показушные открытые уроки – пережиток прошлого, чистой воды атавизм, но никуда из системы не денешься – они, эти уроки есть и , похоже, будут всегда. Так вот наблюдала, как учитель, зная класс и тему будущего урока, все время находил какие-то причины, чтобы только «выуживать факты», а не сесть и готовиться, как положено: написать план, раздать поручения, расставить акценты. До последнего дня! Хотя разговоры про предстоящий открытый урок – по сто раз на день. Причина всему – комплексы и страхи, а вовсе не лень.

Еще замечала, как страх делал человека неряшливым. Да-да, именно неряшливым! В квартире такой бардак, что уже кажется, что самому и не справиться. А у человека, оказывается, сложный экзамен или защита диплома на носу. Он боится провала, плохих результатов и дальнейших последствий – и… откладывает уборку! Казалось бы, наоборот, займись он мытьем посуды и раскладыванием вещей – гляди и тревожность немного сдвинулась бы. Так нет! Он все, абсолютно все свои дела откладывает. И в результате, и диплом не сдвигается с места, и всё вокруг замирает, и вся жизнь как будто становится на тревожную паузу. Как будто рычаг заело и машина заглохла. А потом он сидит за компом последние трое суток, выдает гениальную работу, бежит в последнюю минуту в парикмахерску бриться-стричься и в магазин за чистыми шмотками – и защищается. Всё происходившее до этого кажется дурным сном. Объяснение такой прокрастинации только одно – страх.

https://www.youtube.com/watch?v=LDTOUPHevuM&feature=youtu.be

Якось, ще минулого року, одна знайома рекомендувала мені подивитися корейсьский художній фільм "Паразити". Тоді знайшла його, прочитала реліз і не захотіла дивитися - тоді мені видалося банальним витрачати час на фільм про бомжуватих нероб. А от учора я в новинах почула, що цей фільм отримав оскара, та ще й з коментарем, що стрічка, мовляв, доволі скандальна та не однозначна. Вирішила-таки подивитися.
Сказати, що я була шокована фільмом - не сказати нічого! Я на стільки була вражена, що досі просто не можу ні про що думати, як про цей фільм та проблеми, підняті в ньому.
Це фото, що я прікріпила до публікації - мерзотне видовище! Саме такими за задумом авторів фільму ми повинні були побачити отих дрібненьких, нікчемних людей, які далі свого носу, своїх дрібних і гидких проблем нічого не знають і не бачать. Але вийшло все не зовсім так... Я побачила в цих "прусаках" себе й  українців! Да, ми, із зовсім невеликою різницею, живемо майже так само: постійно вишукуємо, де б шось урвати, чим би покористуватися - як би в и ж и т и!!! єдина мета - вижити! Да, ми радуємося, якщо випаде десь пожирувати, щось отримати "на шару". Але, в основному, ми постійно працюємо, крутимося в своєму соціальному колесі, не в змозі зіскочити зі своєї каруселі життя. У цьому фільмі всі однакові. Господарі розкішного будинку не надто напружуються, живуть користуючись тим, що їм дісталося якось майже випадково, як і вони самі абсолютно випадково дісталися сім'ї "паразитів". Бідна економка, яку брехнею вижили з дому, теж брехнею потрапила до нього, сама, разом з чоловіком, була "паразитом". Тут брешуть усі! Брешуть зарадивиживання.
 мене після цього фільму невідступно переслідує думка: чи отримую я право когось обдурювати, бо саму мене обдурили? Чи можу я кимось скористатися, бо мноою теж покористувалися?
Спочатку було до сліз прикро за себе. Просто фізично хотілося плакати й згадувалися випадки і з особистого, і з професійного життя, коли мною просто-напросто скористалися! Ця прикрість просто протравлює, роз'їдає душу, якщо згадуєш таке.
А якщо глянути в контексті фільму, глобально,ніби з боку подивитися на ті випадки, то картина стає вже трохи іншою. Чому сестра викрала в мене квартиру? Бо для себе не бачила ніяких перспектив, ні професійних, ні в особистому житті. Вона ледве заочно закінчила технікум і тоді навіть не мріяла про інститут. А в мене уже був другий вуз, і скрізь усе просто "зашибісь"! - наукові роботи, визнання, підвищена стипендія, вільне відвідування й т.ін. Вона була заміжня за телепнем-невдахою Сергієм, що весь час потрапляв у різні халепи й не здатний був утримувати сім'ю, так що вона боялася навіть завагітніти, 10 років! А у мене чоловік з вищою освітою, з машиною, розумний і тихий синок - усе просто супер! Зрозуміло, вона не могла побачити себе наперед, думала, що у нас всього й так з надлишком, тож і квартиру ми собі купимо чи отримаємо запросто. Вона була права. Але прямо в голос сказати про це не могла, тож сплела інтрижку з брехні й узяла, що їй треба було. Ми не дуже страждали, бо нарешті з'їхали з однокімнатної хрущівки й оселилися в нормальному районі, у нормальній просторій квартирі, хоч і не своїй. У мене та мого бувшого чоловіка все з'явилося, у нас у всіх є квартири. А от чи з'явилося б житло у сестри - питання.
Дуже багато думок викликав цей фільм. А коли вирування припинилося, я згадала свій стан після місяця життя в Ізраїлі. Перший місяць я, людина, що нічогог не порушувала, замість того, щоб просто відпочивати, весь час мучалася від тривоги, що мене можуть зупинить на вулиці, а я не зможу внятно розповісти хто я, чому я тут і де мешкаю. Тому я постійно зубрила фрази й назви вулиць на івриті. А ще мене просто пригнічувало відчуття провини: я живу в людей, їм, відпочиваю, користуюся їх інтернетом і телебаченням, миюся в душі (вода там страшенно дорога) та їжджу на їхньому авто - як мені віддячити?! І я постійно бралася то поприбирати, то готувати їсти. А мене весь час зупиняли: не требе нічого, розслабся і просто живи! Треба було цілий місяць жити в достатку, облюбленості й позитиві, щоб усі страхи й відчуття провини зникли. Ще через місяць я вже почала замислювати й писати в щоденнику про смисл буття, своє місце й свої вселенські завдання; почала фотографувати й малювати - одним словом, я стала "Я", а не вчителька, мати, класний керівник, бабуся, член профспілок і т.д. Що сталося, я ж не потрапила в рай! Ні, зовсім ні! Побутові й соціальні проблеми залишилися, як завжди. Прорвало трубу й не могли дочекатися майстра, бо перший подивився й пообіцяв, що прийде інший, вужчий спеціаліст (прям майже, як у нас). Сіла не в той автобус і водій не захотів почути "русіт" і завіз мене в інше місто. Під час екскурсії в Хайфі втопила босоніжку і поверталася боса додому. Усього було, але моє ставлення до того всього було вже іншим! Чому? Відповідь банально проста: я була нагодована! Да, да! людина, яка думає постійно, як їй прогодуватися, прогодувати сім'ю, як викроїть/заробить/дістати на нові сандалі/чоботи/спортивки перестає бути Людиною, вона перетворюється в таргана, який сотнями тисяч років виживав - і таки вижив! Колись, коли ще була жива бабуся, ми спілкувалися і я обурювалался, розповідаючи їй кричущі випадки, коли поважна людина, освічена  йінтелігентна, як мені здавалося, крала! При чому, коли я випадкова про це взнала, вона пропонувала мені частку вїї "бізнесі". Мені було геть не в тямки, чому, для чого??? А бабуся сказала: "А що ти хочеш, усі порядні, чесні вимерли в голодомор або були репресовані, або загинули в революції, Громадянську, Вітчизнвну чи в Афганістані. Хто залишився? Той, хто міг украсти, зрадити, обдурити, Мій брат-учитель разом з доужиною померли в 33-му, бо були надто набожні. А я й племінник  ходили до колгоспної комори й потайки крали зерно в нашиті моєю мамою зі споду кишені - так і вижили.  У нас у всіх ген ницості. Тепер головне, це усвідомити й тримати себе в руках".
А сценарій фільма писали й знімали його саме "нагодовані", "ситі" люди, ті, хто на повноцінну іжу витрачає не більше 10% свого бюджету. І стільки ж, не більше 10% - на одяг і побутові речі. У "ситих" залишаються гроші, а значить, і час та можливості на саморозвиток, на музику, книжки, театр, врешті, на роздуми про своє вселенське призначення й місце у всесвіті.
Я не хочу бути тарганом, але ми, більшість з нас - таргани. Я, так точно! Згадую своє життя й бачу лише постійне виживання, боротьбу на межі існування. Уже й часу бути самою собою немає, уже зупинитися треба, а життя такі завдання ставить, у такі ситуації кидає, що знову й знову приходиться просто виживати або допомогати комусь вижити!
http://baskino-site.icu/films/dramy/21004-parazity.html